Теребежі. кінець історіі?

Дивна з нами сталася пригода. Забажати хатку, в той день її знайти, насмялитмся мріяти і повірити в можливість. Сад і майстерня, пагорб і ліс в які закохались. Перші забрані власноруч черешні, яблука, груші і горіхи. 

і таке дивне завершення - смерть господаря, в якого так багато хотілося ще навчитися. і його син, такий злий, ображений на життя. 

В Тарика була фантасмагорична ніч в палаті провінційноі лікарні. 

Важкі видалися ці дні.

я так мріяла про ці три відпочинку серед сонця, тиші і золотого листя. Натомість склалось все геть інакше. 

ще не дуже розумію, навіщо нам це все. але вже як є 

Сьогодні рідкісної довжини місячне затемнення. Ще й видиме.
В голові купа думок, стільки всього закручується, розкручується нового. Нові відчуття. і про це хочеться говорити. і водночас мовчати.
Надворі нарешті знову сталося літо. ввечері спостерігатимемо за місяцем. і писатимемо бажання. і спалюватимемо непотріб. і чистимемо хату.  

Темне

два образи

я на долоні в Господа. в позі ембріона

темна висока округа посудина в дірках через які б'є світло. теж я

Наш Самайн

31 жовтня хотіла аби було неквапливо, без роботи, поспіху, аби було всміхнено і спокійно. то не все вдалося, звісно. але як сказала, Софа, ти говориш як мій психотерапевт. отож, як психотерапевт сам собі, я робила гарні фото нашого дня, ловила миті

 моє прекрасне голубооке дівчатке (голубооке, в мене?! досі не віриться) возик я зацінила і вже люблю. а ця чудова квіткова курточка від Софійки, зо шо я їй шалено вдячна

ходили на нову пошту, забрали кремчик від Олесі, книжчи віж Слави з Дніпра з цією листівкою, яку я хотіла і вона до мене прийшла. то певно якийсь знак) Всесвіт мене любить)

а потім робили прісні хлібчики які потім дууужк смакували з хумусом. Меланка майже все сама розкачала

 Яринка після сну, навіть слізоньку видно

Було дуже вітряно. вітер вимітав все старе. щоб прийшло нове

а ввечері була хатка з коців і страшна історія від тата

"Мені подобається наш домашній хеллоуін" - Любко

мабуть, я таки переглянула своє ставлення до цього дня

Це так кумедно, що мені зазвичай достатньо самої можливості а вже отримання чи володіння бажаним не є необхідним.

вчора знайшла місце, де можна потанцювати надворі. і музика хороша. і з Тариком домовилась. 

але спека убивча. і після поїздки в поліклініку з трьома дітьми на танці вже розхотілось. щей пурги всілякої понавислуховувати. ррр 

то ми ввечері поїхали на джерело. набрали чистої води, походили по воді. Яринка теж занурувала ніжки, певно якби вона бігала, то запригнула туди б з розгону. її зараз з води не витягнеш. сьогодн ірятуємось на балконі в мисці з водою. 

чекаю понеділка, аби подзвонити остеопату. щоб подивився дівчат. Меланка часом криво стоїть, ймовірно зламана нога таки дала своє попри масажі. а Яринка вперто не сідіє, повзе однією ногою і нам дали направлення до ортепеда, бо ніжки до кінця не розводить. хник... мені все частіше хочеться винця чи мартіні. і так щоб виговоритись. вік дається взнаки) ну і троє дітей

я майже зовсім не памятаю, як то було коли Меланка була така, як Яринка. мені той перший її рік наче вишибло. невже було так важко?

ну але я хотіла розказати про вечір. на джерелі було дуже хорое. і це було правильне рішення - поїхатии туди. 

а потім ми влаштували вечерю на балконі. і було дуже затишно і хороше. 

Меланка вчора зломала ногу. на майданчику в парку культури. якось так просто. ми думали, що сильний забій, бо нічого не напухло і вона пальцями рухала і давала торкатись. правда поїхали в травмпункт, де нам теж сказали, що забій. але вночі вона сильно плакала і вімовлялась вранці вставати на ногу, то ж Тарик поїхав з дітьми на Орлика, де лікар знову сказав, що нічого не бачить. Меланка далі сильно плакала і вирішили ще для перевірки зробити ренген. і вже на ренгені стало видно, що є перелом але без зміщення.

так що тепер Меланка на три тижні в гіпсі, хоча я думаю, що все буде добре і знімемо трохи швидше. а ми з Тариком троха в шоці. таке собі дорослішання мега темпами. 

а мені так хочеться пригортати Яринку і читати далі свою сагу. і горнутися вночі до Тарика. Яринка дарує багато радості, будить в мені велику ніжність. так гарно зі мною розмовляє, лє і гє. жартую з нею, що вона вона маленька француженка -  ma petite fille gaiе qui aime le lait)) свариться: ме-ме-ме. у віторок почала трішки реготати. і в неї такі ніжні, лагідні інтонації. оце другий вечір засинає сама в ліжку приношу її ввечері, кладу на ліжко а сама йду ще щось доробити, приходжу а вона спить. відчуваю з нею сильний звязок, гарно висаджуємось, так хороше гуляти в слінгу, так люблю її гладити і з нею розмовляти. піклування про неї приносить мені тиху радість. мені не важко її носити постійно, годувати, висаджувати, гойдати.

мені важко вділяти себе Любковіі Меланці. я наче від них відконектилась. відчуваю, що це тимчасово, але совість мучить. відчутно, що дітям мене бракує. я себе пересилюю і обіймаю-цілую, говорю всілякі приємнощі. але попри те накриває і вони мене дратують, коли пищать, все розкидають, носятся по хаті, тролять одне одного. я злюсь, а воно тільки гірше. мені хочеться бути в  своєму затишному гніздечкуз Яринкою. і я розумію свої почуття. і їх розуміє Тарик, приймає, за що я йому безмежно вдячна. важко мені читати ті всі статті і знати, що все, що з дітьми відбувається, їхня повежінка - це ок, і знати як я маю поводити себе як зріла особистість. і не мати сили і бажання себе так поводити))))  

у вівторок ми поїхпли всі з дітками попрощатися з татом, було неймовірно тепло. повітря було таким духмяно весняним. прийшло дуже багато людей, багато тих, когоо вже давненько не бачила. тато влаштував, як сказавГриць справжній весняний фестиваль. я думала поїхати з дітьми додому а не бути до пізнього вечору, але не змогла. після девятої вечора намотувала кола з Яринкою в слінгу, заколихувала її, дихала, просто була.

хочеться поїхати кудись з нею вдвох і насолоджуватись цією близкістю. 

в Яринки виробився режим - вставати о восьмій, на ніч кластись о десятій. вночі так хороше спати. моя улублена пора тепер ніч  і наш корабель-ліжко.

в понеділок стояла перед воротами надворі, гуляла з дітьми. дивилась в яно голубе безхмарне небо і відчувала себе частинкою усього цього. така мить спокою і рівноваги, доречності всього. 

Народження Яринки. Треті пологи. Перший місяць по ту сторону животика

ось вже місяць збираюсь написати про пологи. все чекаю натхнення та вільної годинки. треба писати вже, бо так я ніколи не напишу)

а воно варте того, щоб записати. 

Треті пологи. Третя вагітність за 6 років. Третє зимове вогняне маля.

Наша Яринка прийшла хоч наче не плановано, але то не зовсім так) бо я хотіла таку різницю між дітками - 4 роки. ну і ми знали, що робимо)) тобто всі ризики ;-) 

а вагалі - плани на діток, то ж смішно, нє?  )))

ПДР нам поставили 15 грудня. але керуючись досвідом двох попердніх вагітностей, я готувалась наперід, навіть на кінецьь листопада. Вперше чемно склала сумки і вони певне тижнів 2-3 точно стояли в коридорі. ну я ще доскладувала, і в останній мент теж докуповувала пупкові затискачі наприклад)))

Десь 3 тижні до пологів в мене були дуже відчутні тренувальні перейми. це було щось новеньке. бо пепередні рази таких відчутних тренувальних не було. то ж я троха запанікувала, бо відчувала себе геть не готовою. Просиділа тоді десь 2 години у ванній і мене попустило. ну але після того якраз почала збирати сумки.

Яринка народилася в четвер. В неділю перед тим знову були тренувальні перейми. Діток ми відвезли до батьків. я почала сильно нервувати. знову залізла до ванни. То такі дуже дивні відчуття: з одного боку: ні-ні-ні ще не хочу а з іншого ну можливо вже? осб скоро зустрінемось? а потім ми затишно вмостилися вдвох з Тариком дивитися фільм "Оргазмічні пологи" (переглянути можна тут ) і то була якась така дуже відчутна відправна точка. Я знала, що не можу забезпечити собі таких умов, як в тому відео, що ми вирішили таки їхати в пологовий у Львові, але мені стало спокійніше. Помогло мені таке вичитане з чийогось досвіду "в перших пологах я старалась, аби все було ідеально і так як я хочу: вдома, з доулою, у воді, в других було бажане соло, а в третіх я знала, що якби не склались обставини і де б і  з ким це не було, це буде соло і буде так як повинно бути" то таке про довіру до Всесвіту, віру в себе.

дуже надихало ось це французьке відео про пологи (тут )

цього разу я багато читала і дивилась. пройшла відео курс у київської дойли Юлії Бакалової. так вийшло, що часово втрапила на флешмоб у фб проти акушерської агресії. переосмислила свої попердні пологи. ставлення до пологів загалом. 

Врешті прочитала книжку Одена) і не хотіла аби й цього разу народжували замість мене. хто читав книжку, той в курсі. одним словом, я дійсно хотіла природніх а не вагінальних пологів, хотіла максимально без втручань наскільки це можливо в наших пологових. цього боялась. ось цих втручань. що буду беззахисною. Серйозно почала розглядати присутність доули в пологовому залі. десь на початку чи в середині третього триместру ми загубились з Тарасом, і мені було від того ще страшніше, що він не зможе мене підтримати, що не відчуватиме мене. 

дуже помогла група у фб "Вагітні теревені". відчувала себе не одною, таку дуже важливу жіночу підтримку і розуміння. В цю вагітність оце відчуття, що я не одна, що довкола багато вагітних, мам і сімей з дітками було наскрізним. Так набагато легше. З Любком ми були дуже самотніми у  нашому батьківстві. Я дуже вдячні пані світлані, яка вела курси для майбітніх батьків при церкві, куди ми ходили. Вона дала мені дуже важливі знання про грудне вигодовування. 

Цього разу мені багато дав як це не смішно фб) дуже багато потрібної інформації. З одного боку це відбулось поступово : читаючи Уляну Гукасову і Маряну Олійник. Зрештою, вже більше ніж шість останніх років я живу в світі маленьких дітей, вагітностей, буття вдома, самореалізації з маленькими дітьми 24 години на добу)

Тепер усвідомила, що вагітність Меланкою та перші її місяці  памятаю найгіршне, пологи були найважчими психологічно. період адаптації довгий.  2 роки різниці між дітьми - доволі непросте виробування. думаю, що мінімальна перерва між народженням на наступною вагітністю таки має бути не меншою ніж 2,5-3 роки, аби організм відновився фізично, а мама морально)

14 грудня була повня. а 15 в четвер (так як я, люблю цей день))) о 20.20 народилась Яринка. ми ще не знали, що Яринка. цього разу імя прийшло не одразу. але воно точно прийшло десь зінакша, бо ми ніколи раніш не розглядали це імя.

 в середу ввечері я ще водила Любка на сходини. цього тижня Тарас старався працювати максимально вдома. То ж у четвер ми вирішили не обідати вдома, бо надоїо готувати, поїхаи в їдальню Горіхового дому, хотіли ще заїхати на виставку "гуцульське Різдво", але я відчула, що вже не можу. Заїхали правда таки в Ашан по продукти. я сиділа в машині і грала на телефоні в Солітер. це, до речі, відключалка для мозгів цієї вагітності)))

ще хотіла собі тут зауважити, що третя вагітність була у фізичному плані, мабуть, найважчою. я сповна відчула себе вагітною.  старалась, звісно, максимально цим насолоджуватись, наскільки це можливо з усіма перепадами настрою, емоційною нестабільністю та звірською молочницею)

приїхавши додому, я зрозуміла, що треба сумки в багажник і кудись їхати. дітей ізвезли до батьків. добирались дуже довго, бо то була якраз шоста вечору. то ж переми перебула майже всі в машині. в мед ми приїхали десь перед сьомою. в дороі ще подзвонила лікареві. перейми засікти нормально не могла) ще намагалась втекти до батьків а не їхати в пологовий) в мене так завжди, хоча процес вже пішов, але мій розум намагається кудись втекти, аби не усвідомлювати того, що тіло вже знає) видно, так краще

мене оглянув черговийм лікар. сценарій наш стабільний: відкриття майже повне, води не відійшли. Перебуваючи на своїй хвилі все ж встигала іронічно зауважувати наче в іншій реальності зверхнє ставлення молодого і привабливого лікаря до жінки з області, не такої молодої, привабливої і вочевидь не надто  платоспроможної. як ховала в шухляду речі зі списку в пологовий (оті папепрві рушники, рідке мило, марлю, бинти ) жінка, яка мене оформляла. так і підмивало запитати, що вони з тимробитьтимуть. але то був мій мозок. а в моїй паралельній і значно важливішій на той момент реальності відбувалась таїна народження.

в пологовий зал ми піднялись десь по сьомій, о восьмій двадцять ми вже побачили наше дівчатко.

і на цих пологах я добряче відірвалась) дала волю свому голосу ісвоїм бажанням і отимувала задоволення від процесу. це може звучати дивно. але пологи - це не обовязково біль) це велика але посильна праця всього тіла, це велика енергія, це велике задоволення на грані з болем. думаю, це набагато сильніше ніж найсильніший оргазм. вмирання задля народження. я дуже відчувала в ті хвилини своє дерево роду, проростання, тривання. підтримку. охорону. потужну енергію. 

це ж треба було дочекати третього разу, щоби врешті це відчути))) і єдність з Чоловіком. ми це зробили всі разом. я, Чоловік, дитя. наші янголи-охоронці. це було прекрасно. і рожеве дитя, що вихлюпнуло з лона. таке рожеве і чистеньке. таке наше. 

щодо чисто технічних деталей) то катетер на вену мені ставилм довго і мучітєльно, світячи потужною лампою в обличчяЮ стиха матюкаючись, бо акушерка ніяк не могла попасти в мою делікатну вену. та акушерка - то було моє випробовування) але навіть вона не могла нічого напсути)  на крісло-трансформер мене вмовили залізти вже, коли почались потуги. до того я вперто нікуди не лягала а ходила. міхур мені знову як і в попередні рази прокололи. води відійшли дуже зелені. на обличчі іншої акушерки відбилось серйозне занепокоєння. але я чітко знала, відчувала, що все гаразд. увесь час відчувала цього разу звязок з дитиною і не губилася.

мені вдалося народити самій) з чого була за себе дуже горда. Пуповині, на жаль, таки не дали достатньо відпульсувати. Народження плаценти теж стимульнули. поставили окситоцин. але мене то вже не гребло. Дитинку дали одразу, тільки забрали трохи слиз. не одягали, накрили на мені. Санітарочка, яка допомагала перелягти на ліжко була старшою, дуже уважною і доброю. зрештою, це справді якось не мало все особливого значення. я вдячна цим людям. я твердо вірила в те, що ніхто не хоче мені заподіяти лихого. і старалася бачити у всіх довкола їхню найкращу і найсвітлішу сторону. наче програмувала їх на те, аби вони до мене нею повернулись) 

на третій день мене виписали. за цей час мене лише двічі вивели з рівноваги: один раз чергова педіатр яка поставила під сумнів мою компетентність як матері)))  а вдруге при виписці медсестра, яка одягала дитину. фразою: а хто Вам дасть одягати? короче, дурне))

головного було не видно. головне було поміж нами. ті кілька годин ейфорії після пологів, коли ми собі були втрьох. спокій наступних днів. я написала відмови на все і три дні ми майже увесь час спали, їли, просто тулились, просто були собі разом.

занервувала я по дорозі і по приїзді додому. опинившись вдома, в мені прокинулась господиня, яка всьому дає лад і я злякалась, як з тим даватиму зараз лад, хт оце все буде робити, хто це все триматиме купи. мені далі хотілось бути в затишному коконі з малям, в яки не хотілось пускати навіть старших дітей. 

мабуть увесь перший місяць я майже не випускала її з рук. нікому крім Тарика її не давала. усамітнилася в спальні і влаштувала собі тобі затишне гніздечко. На Любкове дн затемпературила Меланка. з пятниці на тиждень Тарик з дітьми поїхали на карантин до батьків. всі перетемпературили. я теж троха. ще груди добряче набрали і створювали дискомфорт. я була навіть троха рада цьому бонусному тижню вдвох. 

а ще я читала. смачно і багато. любовну сагу Діани Геблдон.що і роблю досі) Джеймі і Клер  Фрезери добряче мені помогли в цій адаптації. Зробивши її чуттєвоюта еротичною. і мені це дуууже подобається) і не лише мені) ну а ще арома олійки і дифузор. смачна їжа і вода, які теж приносять велике задоволення. 

це були дуже чарівні кілька тижнів. в гніздечку. зі сніжною зимою за вікном. і я справді маже нічого не робила. не готувала, не прибирала, не доглядала за страшими дітьми, нічого не менеджила. Майже) то ж після місяця народилось слово вдячність. усім, хто допомагав. хто був поруч в цей час і робив те, що міг.

першим моїм виїздом були хрестини в батьків. через що я троха попсіхувала, бо мені було якось так страшно, ну як першим польотом чи що. як кінець якогось етапу. вле вийшло все дуже гарно, домашньо і затишно. я навіть перейшлася центром, зайшла в Suemade і купила всілякі пахучі собі мазючки і набалакалась з продавчинею. оті жіночі теревені мені часом дуже потрібні.

Яринка набрала за перший місяцт 1,350. Підросла на майже 4 см. такий вже щокастик зробилась.а я собі збережу в серденьку наші перші миті, дні і місяць разом. бо вони прекрасні. діти приходять не для того, аби потім бути чимось винними батьками. вони приходять. і це благо. носити і народжувати дитя - це благо. хоч це не означає, що це легко. ні фізично, ні емоційно. але я цього разу тільки кілька разів плакала)))

певно, закінчуватиму. а то вже стільки написала, щоб не вийшло як з весільним альблмом, гггг)))

Коли вже коли? Сьогодні вже 13. Я так настроїлась на раніше, що тепер важко дочекатись. Вчора чулись і бачились в скайпі з Коцьою і Йонасом. Діти безперервно по нас лазили і робили все, щоб почутими були лише вони😃

В неділю мене боліла голова, погано спала, настрій в  дупу і нетерплячість страшна. Ми поїхали на дн ВСЛ а потім завезли дітей до батьків. І мали неймовірно гарний вечір.

Спочатку я годин дві відлежалась у ванній. Живіт хватало так,що ми вже засікали час. Їла і пила теж у ванній. так хороше, коли про тебе піклуються. потім ми подивились фільм про оргазмічні пологи. запалили свічку, включили гарну музику. тарик зробив мені масаж. я парвда не заснула і тусила ще десь до першої чи пізніше, а вранці прокинулась до світанку і читала. але стан був казковий. я ввійшла в якийсь такий внутрішній затишок і тепло. перестала боятися. так хороше бути вдвох. на одній хвилі. в якомусь позачассі. бо пологи, як про це говорилось в тому фільмі - то великою мірою про секс. це сексуальне переживання. коли по нас тлумляться двоє дітей, то дуже важко це пережити. то ж вечір неділі був дуже цінним. і секс - то ж не обовязково про проникнення. це про близкість, доторки, уважність. про налаштованість один на одного. 

вчора Тарик залишився вдома. і це бул хороше. ми забрали дітей додому. вони як завше після перебування в бабусі шаленствували. але мені було погідно. доскладала сумку в пологовий) вже вкотре. я ще ніколи не була такою спакованою))) знову почав падати сніг.

а сьогодні сонячно. чекаємо Тарика. щось мерзну і троха стан такий простуджено-грипозний. 

на зустрічі по пологах з доулами, вони говорили про свій якийсь секрет, щось таке, щоб настроїло на внутрішнє аглиблення: запах, музика, прикраси. мене цього разу як не дивно настроює Outlander)) думки про близкість. той фільм - такий собі ключик. ох, мрію, щоб в пологовому якось зануритись в себе і щоб все йшло природньо. щоб ніхто не втручався. щоб відчувати близкість Тарика. 

Хочеться ословлювати свої відчуття і почуття. Їх зараз дуже багато, аж за край. Кожного дня щось нове. Так багато думок. Так багато.
Сьогодні діти ночували в бабусі і так не хотілось нікуди вилазити з ліжка. лежати рід одіялком і дивитись фільм. і на сніг а вікном. і на порядок вдома. і слухати тишу. і відчувати коханого поряд.
і хоч яку годинку-півтора таки вдалось здійснити бажане, далі змусила себе встати, надягнути комбінезон... оооо як я вже хочу сукеночку і колготки і манікюр гарний, і волосся нормальне а не випадаючо-умираюче. і ще й кремчик улюблений закінчився. хочу знову  відчути себе тоненькою і гнучкою.
і ми поїхали по подаруеки на Миколая дітям, по папір, бо наші запаси закінчилися. купили Меланці зимове взуття і штани, а то бідака вже геть мерзла. до Влада на день народження. до Винник в таку погоду особливо не близько. мені сьогодні геть не хотілося товариства. вже важкувато сидіти. хочеться або ходити, або крутити стегнами ну або ще щось таке яке в гостяз не дуже зробиш. хочеться в ракушку.  в обійми і нічого не купувати. нікому нічого не пояснювати. просто відчувати.просто собі бути.

З самого ранку крутиться в голові: вісім років в шлюбу, два з яких вагітна. Ще плюс майже чотири роки гв. Ітого шість.
Цей страх зими. Ця хмурість осені. Згадувала, чи я завжди мерзла і не любила зиму. Наче ні.
І перепади настрою:вчора все гуд, сьогодні навпаки.
Хочу в подорож. Маленьку. Щоб були гірлянди, гарна музика, освітлені вулиці, люди в пальтах.
Бути вагітною важко. Постійна відповідальність - це важко. Мене страшить перспектива народжувати в наших пологових. Водночас народжувати дома я так і не наважилась.
Страшить невідомість. Ці перші місяці взимку дітей були важкими. З Любком запроторена дома, сама, з неможливістю кудись виїхати.
З Меланкою лікарня і знову добровільне закриття вдома.

Давненько щось я сюди не  писала.  Мої дні, наче річечка, біжать собі. Інтернету багато, бо є CoTasi. але хочу записати кілька приємнощів аби зловити, не забути.

Вчора, поки бігала в центр, Тарик був з дітками. А потім мені розповів, що Меланка малювала і співал пісеньку 

"я дуже люблю мамусю, вона мене цьомає, співає мені пісеньки, читає книжечки"

це так приємно...

А сьогодні пішла з дітками в новий магазин Рошен. Позирити на вітрини і чогось смачненького купити, не без того) а потім пішли в Грін на 2 поверх і там на годинки 2 зависли. Такий рослабон. приємна тиха музика, діти бігають і бавляться іграшками, яких там купа в кошику, смачна їжа. Троє дівчат-студенток про щось собі розмовляють і їм не заважають діти, які бігають, голосно співають і всяке таке) одним словом, благодать. Мої діти -мої найкращі друзі.

А ще я майже додивилась "Дівчат Гілмор". Чудовий серіал. Я його спрявжня фанатка. 

І мені 13 років)

Доки була в Києві на Божеліссі, діти взяли участь в Дивогонці. Меланка 2/3 шляху проїхала першою, а потім зупинилась і сказала, я вже наїздилась) Меланка, така Меланка. А Любко має 2 місце і дуже радіє своїх медалі.

о а ще вчора ми так гарно втрьох гуляли біля нашої річечки і познаййомились з дядьком, якому його діти подарували лоша. Він назвав його Ласточкою. Мріяв про коня все життя. І такий щасливий, аж пломіниться. Розповідав троха про Зимну Воду. Гпрна була міні-мандрівка.

Cotasi тепер мандрують у різні куточки України. І в мене купа натхнення та море ідей. такі маленькі радісні нотатки) щоб не забути) аби тішитись кожному дню) 

довкола так багато жорстокості. вона просто затоплює. людська жорстокість і ненависть. які заповнюють пустку, де могла б бути любов. свідомо витворюю довкола себе кокон любові, добра, краси. але ж 5-місяне немовля поранене в живіт... хочу відчувати біль і плакати. але не хочу ненавидіти. вірю в любов. що ще залишається?..

Ми повернулись додому. Після 2,5 тижнів мандрів. В голові суцільний хаос. Мене всі запитують "Чи добре відпочили?". А мені саме це слово "відпочивати" якесь неприємне. Бо не хочу ділити життя на роботу і відпочинок. Бо в моєму житті є сімя і діти, і буття разом, постійно, хіба за винятком тих днів, коли вони в бабусі, як от сьогодні. Відвезла аби трішки розібратись, видихнути, завмерти, трішки почути тиші і себе. 

Непросто дався мені Обирок. Яскравим маркером стало, що  в останній день я послала одного з учасників барабанної школи. Хоча завжди такого уникаю. І таємно мабуть таки пишаюсь цим фактом посилання. змогла таки. Послала разом з тим чуваком віку мого тата себе, свої маски і своє невдоволення дітьми, своє роздратування. 

Розриваюсь між двома бажаннями: бажанням отак жити десь на хуторі в хатці, геть відкинувши всі замахони з одягом, прикрасами, гарними речима. Пити живу дзюркотливу воду і навчитись вирощувати щось своїми руками, бо в мені живе якийсь потаємний страх всього цього. Може тому так якось непросто було на Обирку що  я заздрила? що не вірю, що я так можу? що хочу мати довкола себе поруч рідних людей, любити те і тих. хто довкола? І протилежний полюс: місто з усіма галереями, зустрічами, виставами й виставками, стильним одягом, гарними прикрасами. Розриваюсь поміж бажанням бути гарною простою своєї вродою без прикрас та бажанням навчитись гарно робити собі макіяж, мати гарну зачіску, манікюр і педікюр. І не знаю, яке з тих бажань справжнє, чи обидва справжні. Але я ж не близнюк :-)

і ото з книжками біда спіткала. Мене щось від них страшенно глючить. Щось такого простенького читати вже не можу, а взяла сьогодні в книгарні Ельфріду Єлінек і почала боліти голова. Пуста балачка нецікава, а глибші проте якісь часом н межі болю і божевілля книжки відзиваються в мені тим же. Не уявляю, як могла би зараз читати, наприклад, Кафку. 

Навіть шампуню а магазині вибрати не можу. В мені дуже сильне відчуття їхньої протиприродності, антиприродності. 

Бракує можливості просто пити чисту воду, зо тече десь поруч. Почало задівати так багато речей, на які раніше не зважала. І з тим важко. Бо хочеться бути світлою і радіти. В всередині якісь темні хвилі.

І якесь постіне невдоволення собою. особливо якось важко мені з Любком. чи то він віддзеркалює  вмені те, що сама не можу прийняти. ті його бездонні очі. І колючі слова. І лише 4,5 роки. Його би пригорнути і любити-любити. А мені хочеться втекти. 

Меланка дуже любить циць. Годую тепер лише перед сном. Вночі вже спить не прокидаючись. Вдень вже теж майже навчилась засинати без грудей. Але часом просто хоче видирати силою. І постійно за це говорить, дає лялям циць, дітки в неї плачуть. бо хочуть до мами, на ручки, до циці. Ці ручки... Постійно на ручки. І зараз так почали обоє між собою дертися і конкурувати. дуже відкрито і майже увесь час. Писк і плач. А в мене піднімається на них рука. Особливо на Любка. і постійні докори сумління. і постііний внутрішній конфлікт. Отаке от.

Боже, подаруй мені трішки більше внутрішньої рівноваги, любові до себе і людей довкола.

Амінь

Еколого-мамонитський пост

Мами, які мають одну маленьку дитинку, часто мене запитують, як я витримую з двома. Ну як? Часом витримую, часом ні. От сьогодні не дуже. Вчора мала неочікуно чайл фрі день і від того аж налопалась печива з канапками і дістала тойвово - часті походи в туалет, одним словом. І взагалі, після моря було так хороше і пісфульно, а з зими часом тааак накриває, що ойойой. Лабільна психіка, каже про таких Гаврик. Може й лабільна. 

От пішли ми гуляти. Забрати дерев'яні буквочки з Нової Пошти, які я для дітисьок замовила в майстра зі Збаража. То є 2 хв ходи для дорослого. Любко нормально собі їде на ровері. Меланка туди теж заїхала біговелом. А назад всатал як вкопана і стоїть. Взагалі вона любить отак просто стати і стояти і все, і дивитись фірмовим поглядом "дівчинка-омен". Потім ми йшли через поле, яке попри трасу, там все акурат випалено. І видніються купки сміття. То там, то тут. Як мило. Грррр. Навпроти нашого будинку закинута приватна територія, вулканізація. Туди періодично ходять наркомани і всяка шпана. І купи сміття. І все заросле. І сусіди звозять обрізані гілки зі своїх дерев і там лишають. А попід парканом нашого будинку, теж постійно з'являються пляшки, порожні пачки з-під цигарок та чіпсів. Один з перших років як ми сюди пересилилися, навесні ми з Тарасом з манюсінького клаптика землі поруч будинку, що нічийна та повз яку йде стежка вивезли мішків зо 20 чи 30 вже не пам'ятаю сміття, таких великих з Епіцентру. Після того той клаптик і косити хтось собі почав і він набрав людськішого вигляду. Але, блін, мені хіба кожен раз гуляючи з дітьми озброюватися рукавичками і сміттєвими кульками. Така злість на мене найшла. Так і хотілось згодувати то все сміття усім, хто його викидає. 

А потім Любко старанно вимацував язиком кожен мікрограм зупи в пошуках цибулі. Меланка, на щастя, зупи їсть із задоволенням. 

Читаю зараз "Манюню" Наріне Абгарян. З гумором така книжка. А я без гумору. Злюща-презлюща. І плакати хочеться. Сама не знаю від чого. Від невдоволення собою. Від того, що забагато від себе вимагаю. День щастя і чого там ще? Духовного підсумку та оновлення? гмгм

Вчора день мені видався морально важким.   Але я не про це. А про те, що сьогодні день видався дуже гарним. І треба себе похвалити. Я поприбирала, купу всього попрала, зробила віночок (правда результат мене не цілком задовільнив), наготувала смакот. Любко мене похвалив. Сказав мені: "Ти так смачно готуєш, мамусю". Потім Любко згадав за ведмедиків желейних, яких ми привезли їм з Польші (такі милі - по два вкупці, тримаються за ручки, я їм казала, що то братик і сестричка), то він попросив, щоб ми купили їх ще, як війна скінчиться, бо Польша - то ж закордон,  а тепер все дорого за кордоном, бо війна. 

Дітки ліпили з солоного тіста, Любко нашив на будиночок вікна, а потім то розмалював і вийшло дуже гарно. Перед сном читала синові "Маленького принца" з ілюстраціями Єрка. Мені здавалося, що він ще замалий для цієї книжки. Але ні. Він вже готовий і до того словникового запасу і до тих ідей. Мені ця книжка взагалі видалась така сьогодні його. Бо він такий мій маленький принц. І тому я дуже тішусь. що він вже дуже круто ганяє на двоколісному зайчику, хоче лазити по деревах і валяється в болоті. Бо коли він такий серйозний і мудрий, мені часом лячно. А ще я пишаюся його словниковим запасом, таким дуже моїм: багато синонімів, різних форм слів, правильна побудова речень і водночас всілякі словечка типу круто, тусуватись і фотки :-) 

То ж день видався гарним, бо я цілий день не нервувалася і страшенно з того раділа. Мені важко дозволяти дітям екпериментувати і проявляти самостійність, коли ті експерименти провокують безлад і вимагають від мене часозатрат по їхньому усуненню, а ще робіння того, до чого я не звикла і не впевнена, чи в мене це вийде. Ще важко давати хід всім Любковим зацікавленням. Наприклад, давати їм мити посуд, Меланці прати поруч мене, Меланці малювати фарбами, Любкові фотографувати чи шити. Бо вони хочуть робити ВЖЕ. бо все довкола стає брудним і мокрим включно з ними. Бо фотоапарат може розбитися. А через те, що нитка плутається, Любко нервується і треба сидіти поруч з ним, не втручаючись. однак бути постійно готовою прийти на допомогу. Набагато простіше самій все зробити і казати дітям ""Це не іграшка", "Ти ще замалий", "Я зайнята" та інші з дитинства добре відомі фрази, які так і просяться на язик. І то треба зібрати внутрішньо себе в кулачок і цього не зробити. І воно все виходить. Часом зі скрипом. Але входить у звичку. Я не говорю більшості цих жахливеньких фразочок але от відмазатись люблю) типу: "Прийде татко, він з тобою зробить", "А може ми зараз помалюємо?" Тому й себе хвалю, що я сьогодні дуже молодець. Бо ті зусилля, які я затрачаю і та внутрішня робота невидима для стороннього ока. Про неї знаю лише і Тарас. Ці маленькі щоденні виклики. Маленькі щоденні перемоги. І поразки. При чому, для кожного виклики свої. Те, що мені дається тяжко, для когось просто і природньо. І навпаки, люди часто захоплюються в мені тим, що для мене є легким. Нас захоплює і інших те, чого не маємо в собі чи прагнемо здобути, яким б хотіли бути. 

Я от мрію почати пекти хліб на заквасках і використовувати більше житнього і всілякого борошна. Сьогодні вперше готувала маш. Мені сподобався смак. Маю ще неапробований нут. Ще попробувала гі. Як сподобається, то робитиму сама. Бо наразі ще не вирішила, чи мені подобається. Кожного ранечку п'ю водичку. Експериментую з оліями. В Польші купила лляну, то Тарасові вона зовсім не смакує. А нещодавно ми купили виноградних кісточок, то вона нам і до масажу дуже добре підходить. Люблю намішувати і заварювати усім трав'яні чайочки. тішить, що дітям вони дуже смакують і п'ють їх залюбки без цукру або просто воду. З харчуванням ще екпериментую. Шукаю свого. 

Надихнулась Оксаниним прикладом і почала скачувати гігабайти пресу) Виходить не кожен день, але мені подобається. Любко з Меланкою прмощуються поруч і теж роблять щось схоже. Мій тато це називав "мавпують". І це прекрасно. 

Взагалі, діти - вони такі чудові. Якщо розслабитись і просто їх любити. І просто бути щасливою. І світитися, наповнюючи їх і все довкола цим світінням. Це так просто і складно водночас. Мені дуже складно усе не ускладнювати, не пропускати через розум. Та навесні все набагато легше. Весна - вона така ... весна :-) Навіть якщо політає сніг. І мерзнуть без рукавиць руки. То вже всерівно весна. 

А завтра святвечір

Цей блог я собі задумувала для того, аби записувати гарні і приємні моменти, вести щоденничок про діток, ну і, звісно, писати про улюблене - книжки і трішечки про фільми. Я, загалом, стараюся зосереджуватися на хорошому - на "наполовину повному" а не навпаки. Зрештою, з часом неприємні моменти забуваються і згладжуються. 

То ж зовсім не хочу, аби мами, які читають мої записи думали, що ми тільки те і робимо, що майструємо, мандруємо і читаємо, аби порівнювали себе зі мною, і, Борони Боже, відчували себе гіршими. Взагалі, порівнювати себе з кимось - гибла справа, навіть, коли в порівняння може видаватись, що ми виграєм :-) Порівнювати потрібно себе із собою, бо кожна неповторна і чудова. 

То ж поза кадром і моїми блогівськими записами зазвичай залишаються соплі, вої, сльози, нерви і докори сумління. Бо як без них? Діти хворіють, діти втомлюються, плачуть, сваряться, миряться, знову сваряться і знову миряться, цілуються-обіймаються і лупляться. Я докоряю собі, що десь не допрацьовую, десь лінуюся, що роблю замало, що недостатньо спокійна, всміхнена, лагідна. Я нервуюся, бо втомлююсь, бо хочу на концерт, бо хочу погуляти, потриндіти, не нести на руках, не читати (повторювати, ремонтувати, підбирати, витирати) вдесяте те саме, бо хочу сукеночку і сережки і мати все в носі. 

То ж блог - це таке собі дзеркальце під ніс, аби нагадати скільки маю всього прекрасного і неповторного. Що воно проминає. Що воно залишається. Що слід радіти. Любити. Бога, Себе, Чоловіка, Дітей. Бути Вдячною. 

Отаке. А завтра святвечір. І народження Дитятка. І ще одна нагода прожити ще один день разом в любові. З усіма її складностями і непростостями. 

Різдвяна зірка змайстрована Тариком з Любком з миколаївської  (подарованої Миколаєм) глини

Зі мною коїться щось дивне. Внутрішній нелад, внутрішній розлад. Казка не тримається купи, часом позлітка десь задреться і оголюється уся неприкрита болючість світу. Я наївна? Я самолюбна? Я лінива? Я не знаю. Я просто хотіла з'їсти тістечка у "Вероніці". З'їсти тістечко у найкращій цукерні, бо надивилась вночі на всілякі кулінарні красоти і закортіло чогось такого спробувати. Бо не можу спати вночі, а потім довго сплю вранці. Бо мене постійно мучить совість, що роблю щось не те, думаю не так, і взагалі є не такою як треба. Тому мені хоч і приємно але некомфортно чути компліменти про те, яка я ах-ах, бо це наче не про мене, не про ту мене, яку я знаю. Бо на сході триває війна, бо там є батьки діток, яких я знаю, та навіть якби й не знала. Бо я не знаю, що маю відповідати Любкові, коли він питає мене про фото Гурняка на станиці і запалену біля нього свічку. Бо я не хочу про це говорити. Бо про це важко говорити. Боляче. І мучить сумління. Що щось роблю не так, що маю робити більше, що не маю права витрачати гроші на себе, на свої забаганки. І постійно намагаюсь визначити - що з того забаганки. А воно як з якого боку глянути. Бо купити троха одягу на хенді чи комісі - то забаганка? А хотіти купити гарний одяг для дитини - це погано? І що то таке те добре і погано? Вічне запитання. Важко утриматись себе від порівняння з іншими. Але то ні до чого. Треба по совісті чинити. А я вже геть заплуталась і втомилась. І жалію себе, від чого ще більше гидко.
Господи, доки ще триватиме ця жахлива війна? Я виявилась слабкою. Намагаюся не вірити в те, що це все правда. Наче і вірю, хоча лишаю собі шпаринку для невірства, наче це все не тут і не тепер, наче воно мене ніколи не торкнеться. Хоча плачу. Хоча всередині все постійно перевертається. Я просто боюсь. Боюсь повірити. Прийняти. В мене взагалі проблеми з прийняттям. Тепер ще й дійсності) Посміхнуло. Добре, що почуття гумору виручає. Хоч мама каже, що того почуття в мене не дуже багато. А вона вміє сміятися. Заразно, що всі довкола посміхаються, і вона тоді стає моєю ровесницею, а, може, й молодшою. І тато тоді дивиться на неї так, що я за них спокійна.

Любко цей тиждень по півдня в садочку. Сьогодні другу половину дня на Єфремова, ми з Мелаською вдвох. Вже встигли погуляти, поїсти, попрати, подивитись мультик, погратись, поприбирати в дитячій -  Меланка заснула. А я маю тишу. І сама)) Згадували вчора з Тариком, яким був Любчик в такому віці. Навесні і влітку бився головою об підлогу, синяк не сходив. Поїздки на природу його троха заспокоювали. Восени, я вагітна і Любчик цілими днями на Зимній Воді. Спати він добровільно вже не лягав. Засинав на гойдалці або у возику. Після прокидання плакав. Я була, здається, не в найкращому гуморі. Малювання і ліплення - то було наше все. Дитина на 2-3 год ставала зосередженою і спокійною. Ми то до того згадували, що Меласька була вчора плаксива і капризна. От сьогодні вже й бавилась гарно. Взагалі, іх часом вдвох вкупі важко витримувати. Кричать, пищать, Меланка щось забирає. щось Любкові псує, він її дразнить. 

А ще я тут повлазила в усіляку організацію. Наче все неважко і дрібниці, а докупи всього багатенько назбирується. Миколая, коляда, гончарство, таємна подруга, майстер-класи, ще б Катерини зорганізувати. А там Божелісся, 10 років. Хочеться допомоги, чи хоча би підтримки. От найближчим часом і займусь проханням про підтримку)))

Миколая через місяць, а там свята як із мішка))) Хочу наготувати подаруночки заздалегідь. Так люблю подарунки дарувати і готувати. тільки от чогось завжди хвилююсь, чого я постійно хвилююсь??? От вчора мене плющило, що я погана мама. Бо і голос підвищую, і по попі можу плеснути (хоч дуже хочу навчитись стримувати своє роздратування, і дуже стараюсь), і гратися кубиками мені щось зараз не хочеться, і фантазія щось до вигадування спить, думки витають довкола іншого. А потім почала перечислювати, що я роблю - то ж і не так мало виходить) Осінь. надворі котрий день сіро. Так бракує сонечка чи бодай снігу. 

Нэфар у 18 - нэфар у 30

Куроче, так. От у 18 носити рвані джинси, голосно заявляти про свою думку направо і наліво, навіть якщо встиг над тим подумати 30 сек до того, не задумуючись над впливом своїх слів , слухати рок і не слухати батьків - то ти крутий чувак чи чувіха, не нудний і ріспект тобі. Коли тобі 28, у тебе двоє дітей, ти в декреті - то значить апріорі ти нудний для своїх просунутих друзів (хм, друзів?) і втрачена для суспільства людина. То я звісно так згущаючи фарби малюю. Просто навіяне останніми розмовами.

Хто ж такий нєфар у 28? Той, хто на майданчику, де всі діти гуляють в шапочках і міцно закутані шаликами при температурі +16, не кремпується гуляти з дитиною без шапки і в одному светрі, при цьому зберігати рівновагу і доброзичливе ставлення до бабусь, які тебе вкотре звинувачують в безвідповідальності. Та, котрій вкотре доводиться вислуховувати, що годувати груддю дитину у майже два роки - то некорисно для дитини, дітки мають пити козяче і коров'яче молочко (да ви шо??? а вони шо козенята? чи телята? де тут елементарний здоровий глузд?). Той, який готує вранці сніданок, доки дружина спить, при цьому не нервуючи і не вважаючи, що щось тут не так з гендерними ролями. Та, котра бере на себе відповідальність за свій вибір. Той, котрий знає, що тепер від його слів, учинків залежить ще як мінімум троє, і щодня зростає у терпінні, любові, приборкуванні власної ліні чи страхів. Ті, котрі дослухаються до себе і своїх дітей, а не чинять, бо так модно, бо так книжка пише, бо так сказав крутий спец, бо так всі роблять, чи навпаки всупереч - що зрештою одне і теж. І так, ми розмовляємо про ціни, про те, що зготувати, обираємо побутову техніку і навіть купуємо памперси. Так, ми читаємо запоєм книги, дивимось обійнявшись фільми з дітьми на руках. Ми страшенно для когось нудні. І беззахисні у своїй любові. А ще дуже сильні. І не потребуємо комусь щось доводити. Хіба ще зрідка. Ага, і кохаємось а не займаємось сексом :-)

п.с. хотілося трішки щось такого написати. Насправді в нас чудові друзі. Про нудність я таки чула, правда, не в контексті себе. І доводжу щось таки зазвичай собі. А в голові ще багато думок.

Вечір п'ятниці

Я втомилась. Сидіти дома. Від того, що ніяк не можемо вилізти з кашлів-соплів, і не маю можливості вирватися поза Зимну Воду. Втомилася кожну годину давати як не каплі, то сироп, то робити масаж. 

- Мамо, ти масажистка?

- Так, синку.

 І ще 150 різних професійних втілень під назвою "мама". Тільки грошей за це мені ніхто не платить. Якось раніше їхала в маршрутці і слухала розмову позаду себе чоловіка і жінки приблизно мого віку. Він скаржився на свою дружину, що вона, мовляв, в неділю не хоче вдома посидіти, а хоче "в люди", бо за її словами, цілий тиждень дома з дітьми, і гроші невідомо на що тратить і взагалі, він такий хороший, на роботу ходить, а вона. Огидне ниття і наїжджання на свою колись-там кохану, а тепер вже хто зна. Мене аж підтошнювала від того усього, так хотілось розвернутись і видати тираду на всю маршрутку. В такі хвилини відчуваю себе дуже злою і недоброю. Як зараз. Вечір п'ятниці. Втомилась. Хочеться годинки для себе. Щоби просто почитати, чи, зрештою, виписатися, як нема кому виговоритися. А Меланка 150 раз на день лізе на руки з криком "циць, циць"... Що тут скажеш крім нецензурщини?

А ще я організовую Миколая в Лопатині, завтра організувала майстер-клас з виготовлення горнят, наступну неділю благодійний майстер-клас для діток, треба співаники на коляду надрукувати і домакетувати, зробити афішку. І так хочу, щоб вдалося наступний тиждень поспівати з Наталею Пархоменко. І це все в режимі он-лайн поміж годуваннями-малюваннями-пісяннями-гуляннями-витираннями шмаркль. Живого спілкування мені бракує, хник.

А чоловік в мене чудовий. От вночі всі сифони почистив, а завтра буде в нас нова пралька. А вранці налисники напік. Бабця з дідом передали городини свіженької. В заначці ще дві шоколадки. Але чоловік не тому в мене чудовий) Просто так. А всьо решта - то приємний бонус. 

І діти - ше ті самородки. Меланка дивує мене своїм словниковим запасом як на неповні-два-роки, пригортанням і любу-любу, в Любка осінній період малювання, дивує мене кожним новим витвором, заповзято пише букви, сьогодні дивились з ним балет, вчора слухали музику гарну. Взагалі з ним можна вести супер інтелектуальні розмови. Всюди стосиками по хаті книжки дорослі і дитячі. І олівці, а ще лего і лялі. І сонце розкішне за вікном, ну крім сьогодні. І. здається, нарешті зремонтували наше дворове джерело. Та й взагалі - життя прекрасне. Особливо після того як виговоришся :-) Фух. 

А, маю нову шапку. Від кльової кобіти. Танею звати. Файні люди ті Тані, нє?

До речі, то недільне гуляння закінчилось тим, що я влізла рукою так смачненько в псячу гімняку :-) Але було смішно.