В Меланка вже 11 зубів, майже 12. Кличе Любчика "Люпо", спочатку було просто "лю". Починає повторювати важливі їй слова.

Любко майже освоїв двоколісний "Зайчик"

Цитуючи Мірту Гроффман "Бути жінкою - велика аскеза... бути крім того дружиною і матір'ю ... це вже аскеза в нній степені". Ніби нічого особливого, а так хочеться взяти дупу в кулачок і попензлювати з манікюром і незалежним виглядом на дуже важливу роботу. Ну але в мене дома важливіше але, блін. Часом, правда, на мене находять періоди просвітління і тоді, як мінімум, ще троє людей стають щасливішими :-)

З поезією значно інтимніше ніж з прозою. Вона або твоя або ні. ЇЇ не проковтнеш за раз, нею слід смакувати як добрим вином. Проза - вона як їжа, а поезія - вода чи вино.

Поезії Галини Крук я чула не раз на книжковому форумі. Але на слух якось їх не сприйняла, або просто вони були тоді ще не моїми. А в її збірку "Співіснування" закохалась.

сентиментальна історія: він любить її, а вона – його
і це так незвично у світі, далекому від симетрії
острів посеред моря, а моря того – огого
хвилі їм лижуть руки і рукави нею плетених свeтрів.

що робити з любов'ю, коли вона заходить в зеніт
двоє дорослих людей зі своїми мухами й левами.
жоден із нас не острів, а цілий загублений світ,
із кручами та покрученими 
на прибережних пісках деревами.

все що не кинеш у воду, з часом піде на дно – 
віри гірчичне зерно, глузду камінь наріжний
а любов – іде по воді, їй одне в голові: 
він вона воно
і бог її – ніжність

"ФІЛЬТРУЙ БАЗАР, ПОЕЗІЄ..."

ось уже стільки років шукаєш слова,
яке пасувало б для цієї в тобі діри
для цих пустирів з котлованами,
порожніми до пори
для цих бур'янів,
що глушать недоглянуті голоси дітвори
для цих тіток,
що істерично викрикують комусь:
"ще мені тут поговори!"
для цього хлопчика з ДЦП,
що знуджено дивиться на усе це згори

а слово ніяк не знаходиться,
нема таких слів, нема таких рим
залізобетонні конструкції совка у підкірці –
не ножичком поверх кори.
бо що ти можеш їм протиставити –
проти їхніх ракових біломорів і прим,
проти їхніх жінок,
що пройшли пергідроль і шкрябанки,
рим і крим,
проти їхнього життєвого досвіду в цій дірі постаріти,
а точніше - народитися відразу старим

так що - фільтруй базар, поезіє, накладай грим


А ось із Іриною Старовойт у мене не склалось... :-)
Можливо, якось іншим разом. Або не в цьому житті.

Маю сьогодні ТЕDдень. Послухала кілька блискучих виступів.

Зачепив виступ Брін Браун про вразливість. Думаю про щось схоже останнім часом, а вона так гарно розклала все по поличках. Більше ніжності до себе і не боятись бути вразливою. Що ж... Мені дуже важко це вдається. 

Неймовірні також виступи Чімаманде Адічі про небезпеку єдиної точки зору, Сари Кей про усну поезію та шлях до неї, і троха навіть перегукується з темою вразливості, оце щойно зрозуміла. Ну і Кен Робінсон про освіту - теж мега. Маю тепер над чим подумати :-)

Виступи слухала тут

Лотрек

Чудовий фільм до нашої колекції фільмів про художників. 

Мені особливо сподобався його діалог з коханням його життя Сузанною.

Сузанна:

- Мені потрібно те, що ти не можеш дати.

- Потрібно що? Потрібно що?

- ТА ЗВІДКИ МЕНІ ЗНАТИ???

Про дітей і жуків

Ось тому і хочу на концерт Карпи, цікаво її почути вживу, бо її фейсбучні пости і розповіді про дітей дотепні до всирачки.

"- Кая! Ти шо!!! Нашо ти перевернула жука? Він тепер не може сам встати!

Помагаю жуку патичком. Кая верещить дурним голосом і робить характерне для зброї масового жукового знищення тупотіння запилюженою стежкою.

-    Ну нашо ти, Кая? – буддист в мені і не думав засинати, - Ну та уяви собі, що цей жучок – теж чиясь мама, і поспішає до діток, несе їм їсточки, а от ти хочеш його вбити, і дітки не дочекаються вдома,  будуть плакати. Ну?!
Кая дивиться мені своїми чорними очима імені Амелі просто в очі і каже глухим дитячим голосом:
-    Хоцу вбити.
Я згадала фільм «Омен» і вирішила не заїдатися…"
повна версія тут

Любко з Тариком на дитячому майданчику. Іграшковим краном син роздушує равлика.
Тарик: Любчику, а якби хтось отак взяв і роздусив мене?
Любко: Я тебе не хоцу слухати.

Це не тортик - це пінка для бриття. Зайняла Любка на годинку. Залишили показати таткові. Прийшов татко, поглянув, на дві хвилини одвернулись щось собі між собою поговорити. Повертаємось, а Меланчин фейс, руки по лікті і живіт повністю в пінці, і вона вже кривиться до плачу, бо піна залазить до рота. Хапаю дитину, біжу до ванни. Під руки мені лізе Любко, бо йому вже конче треба мити руки. Не скажу, що в такі моменти я вмію демонструвати зразок витримки і терпіння :-))) Не ввечері. Ну але обійшлось без жертв. 

Хочу назад в Теребежі!!!!

Грег Мортенсон "Три чашки чая"

Книга про те, як один американець хотів зійти на К2 а натомість збудував десятки шкіл в Пакистані та Афганістані. Про те, в яких різних умовах живуть люди. Про тероризм і красу гір. 

Постать автора неоднозначна, йому багато закидають. Насамперед те, що більшість описаного в книзі неправда, і що більшість грошей він присвоїв собі. 

І вона направду наскрізь американська. Прочитала на одному диханні, хоча навіть не знаю чи рекомендувати, бо якось сумно виходить, якщо то все брехня.

В українському перекладі немає.

Йозеф Рот "Марш Радецького"

Ще в студентському віці прочитала дві збірки оповідань Рота. І побачивши новеньке видання романів від "А-ба-би-га-ла-ма-ги", не могла пройти повз. Рот - це, як на мене, маст рід для усіх тих, хто хоч трішки любить те, що пов'язано з Австро-Угорською імперією. Тобто тим, хто живе у Львові, Рот просто рекомендований для кращого розуміння. Майже одноліток Шульца, який з Дрогобича, Рот народився в Бродах (або в поближньому селі, конче не встановлено) і обрав мовою письма німецьку, тоді як Шульц польську. Однак вони обидва прочитуються як письменники українські, настільки вони закорінені в цю землю. 

Романом візитною карткою Йозефа Рота вважається "Марш Радецького", який розповідає про кілька поколінь родини на тлі розпаду імперії. Написаний в класичній манері. Прихопила цю книгу зі собою до Теребеж, тобто майже безпосередньо у ті місця, про які йде мова в романі. Перебуваючи абсолютно поза інтернетом, розкошуючи природою і суничками, я цей тиждень жила в тій добі, про яку пише Рот.

"Коли мої діти не слухаються мене, то я лише силкуюся не втратити гідності. Це все, що можна зробити. Я часом на них дивлюся, коли вони сплять. Їхні обличчя здаються мені тоді зовсім чужими, я ледве впізнаю їх і бачу, що це чужі мені люди, люди того часу, який лише надходить і до якого я не доживу. Вони ще зовсім малі, мої діти! Одному - вісім, другому - десять, і в них уві сні кругленькі рум'яні личка. А проте в цих сонних личках дуже багато жорстокого. Іноді мені здається, що то вже жорстокість їхнього часу, жорстокість майбутнього проступає на обличчях дітей уві сні. Я не хотів би дожити до того часу!"

Чудова проза, багата яскравими образами, інтуїтивно правдива. Класика, одним словом. І цукру там нема, якшо шо.

Мій приватний рай

Перекочую піднебінням "р", лоскочу буквочкою "ж", всміхаюсь рідній "т". Теребежі. Дивне це місце. Частина моєї приватної історії. ШСШНШЗЯМРДЮМЄМБ. Чимось вони мені пройняли, і вже не певна чи хочу зміняти на обіцянки міфічного далекого моря, відвертість Карпат. 

Мені сумно повертатись до маленького клаптика поля і шуму траси, мені вже бракує того зеленого простору і дахів Олеського замку, щоденних мандрівок за суничками.

 Мій сонячний лицар

Дивно відхиляти наче маску пошарпане обличчя стін цього палацу, шукаючи зблиски того, чим він був, чи ще досі є, палац-в-собі, чи просто груда каміння, мабуть все є лише грудою каміння, лише задум робить з каміння палац.

Уявляю себе у довгій білій сукні і з парасолькою

Апполон Підгорецький

Чому просто любити себе так тяжко?
Чому для радості потрібно знаходити виправдання а для смутку причину?
Чому маки не можуть бути просто квітами?

Живу поруч дивовижної жінки, сплю з нею, дихаю нею, ношу її на руках, серджусь на неї, пробачаю, фотографую її, годую, вона годує мене. Щойно вчора Тарас розповідав, що в книзі, яку зараз читає, автор пише, що слово "дівчинка" якесь недоречне, бо дівчатка одразу народжуються маленькими жінками. Моя дивовижна маленька жінка. Їй пощастило мати чудового батька, я вірю, що океану, який живе у ній, ніколи не стати маленькою річечкою. Моя запашна до муркотання, така справжня у своїй наготі, в своїх бажаннях, така щира у своїй радості.

Що воно таке дружба? Часто задаюсь собі тим питанням. Думаю про притчу про друзів, в якій батько заповів своєму синові свого друга і сказав випробування. Запитую себе, чи впустила б у свій дім своїх друзів, коли б переді мною постав такий вибір?

Сьогодні подумалось, що друзі перестають ними бути, коли ковзаємо один по одному, не лишаючи сліду. Коли розмови стають балачками, перекочуванням слів у роті, коли на поверхні лише брижі й глибина залишається неторкнутою.

Живучи лише за кілька сот метрів від межі міста (а може й менше), ми можемо насолоджуватися перевагами життя в селі. Йду я, приміром, з дитиною в магазин, назустріч мені незнайомий хлопчина років десяти й вітається "Слава Ісусу Христу". Любко любить вітатися до людей на полі "Дай Боже щастя", ото позавчора бачила старезного цигана на фірі запряженій конем. Довкола щебечуть пташки, кукурікають півні, кози пасуться, картоплю підгортають, а комарні розвелось після дощу - страх :-)

До моїх трояндочок взялася тля, тепер треба йти по хімію, буду бризгати, а то - маю тепер відповідальність, чотири кущики троянди і підростаюча яблунька - то не хухри-мухри, бузок якось сам справляється. А газончик вчора ножицями стригла.

Меланці в неділю рік і п'ять, вона дуже розговорилася. Говорить багато, наразі тільки перші склади або повторення складів, але з нею вже незлецькі діалоги виходять. Наприклад, сьогодні в пісочниці:
- Ма, пав ка. (переклад: нема, впав камінчик. вона може пів години зосипати і висипати камінчики чи нестиглі вишеньки).
Всім сусідам і людям, що проходять, махає па-па. Дуже кумедно нахиляє голову і розводячи ручкняти каже "ма" - нема. Гарно проситься на горшок, без штанів запісяних теж не обходиться, але вже суттєво менше. Надворі любить їздити у возику.
Меласька - страшний гурман. Процес їжі їй приносить видиме задоволення. Їсть сама, ще й Любка годує.
Любко починає виходити поза межі сім'ї. Його вже можна залишити бавитись на подвір'ї з сусідськими дітьми, він надовго забавляється, розмовляє з ними і загалом зараз доволі емоційно стабільний.
Ми займаємось нашими візами, хочемо здійснити нашу першу сімейну вилазку троха далі, ніж у Карпати.
На базарі краса розбуялого літа, яка тішить очі, спонукає до подвигів на кухні і просто ... ЛЮБЛЮ ЛІТО!

В цю неділю ми з Тариком забігли на гостину до Мумі-тролів у видавництво Старого Лева і купили подаруночки дітям. Любко одержав книгу Мізелінських "Карти", а Меланка збірочку поезій "Про кита" Оксани Лущевської. 

 "Карти" - розкішна книга. Вона дуже великого розміру, кожна карта на розворот, спеціально для ВСЛ автори намалювали карту України, якої там не було. Розглядаючи карту Польші, Тарас розповів Любкові, що ми там були разом. Любко питає:

- А я де був? В животику?

- Ні, тебе ще й в животику не було.

- А де я був?

- А ти як думаєш?
- Думаю, що на небі з Богом.

А книжечка "Про кита" - це короткі віршики про море і його мешканців, які допоможуть навчитись вимовляти "проблемні звуки": ш, ч, р. Ну і гарні ілюстрації, звісно. Готуємось до мандрівки на море :-)

Тато працює 2

Третій дощовий день, перший день робочого тижня. Робота кипить :-) Любко промальовує фасад будинку (такого ж як татко). Намалював руст. Попросив написати на його листочку Любомир Бєляєв. Проектна майстерня Бєляєвих - підростає нове покоління.