Перший вікенд удвох за останні чотири роки :-)

Офіційна причина - тре прокатати до Польщі нашу польську візу, з якою ми їздили до Болгарії. Взагалі, ми планували грандіозну мандрівку з дітьми через Краків, Чехію до Берліну, зупиняючись у друзів. Але цієї зими вирішили таки цього не робити, натомість обмежились скромненьким вікендом у Кракові :-) Удвох. Я дещо хвилювалась, що лишаю Меланку, яку ще годую, та й, зрештою, просто не звикла бути без дітей. Але то виявилось так класно, так сподобалось, що мені тепер мало.

Відкинувши варіант бла-бла кару, поїхали власним авто, різниця виявилася не надто великою, а комфорт значним.  І яке то задоволення їхати поруч коханого чоловіка, розважати його розмовами, годувати шоколадом і мандаринами. Туди їхали через Грушів і намотали зо 50 зайвих км, бо орієнтувались по GPS і не звернули уваги на знаки, що частина автобану тимчасово закрита. Ранок, туман, автобан, ні живої душі довкола. Але вдвох то якось веселіше ніж із двома невиспаними, а тому невдоволеними дітьми. Загалом відчуття свободи без дітей п'янить. Гуляй скільки хочеш, їж що хочеш, не спи скільки хочеш, говори з ким хочеш. Не потрібно постійно бути готовим. Можна просто розслабитись. Корисний досвід :-) З малими дітьми мандрівка схожа на випробовування міцності нервів батьків і весела тільки в тому випадку, якщо ви маєте почуття гумору. Почуття гумору ми маємо, то ж дуже тішимося нашимм спільними мандрами, люблю це відчуття відкривання нового для дітей. У Вєлічку і Ланцут поїдемо вже вчотирьох. 

Мене ця подорож настільки розслабила, що я блаженно посміхалась усім перехожим і була геть усім задоволена. Мокрим дощем і мокрим снігом. Мокрими стомленими ногами. Можливістю просто йти, багато ходити, говорити про житло, розглядати людей, дивитись на річку, заглядати крізь шиби у затишні кав'ярні, приміряти в уяві сукні з вітрин. 

Друзі, в яких ми ночували, були нам так щиро раді, що від цього було дуже тепло. Бо це важливо відчувати себе бажаним. Ми мали можливість трішки більше поспілкуватись, бути неквапливими, хоча темп мандрівки все ж був швидким. Просто відсутність отого постійного нагляду і догляду за дітьми - то таки значний бонус. Неділю розпочали із прогулянки лісом-парком із величеньким озером одразу ж біля будинку, де ми жили, і це в 20 хв пішки від центру міста. Отакого мені добряче бракує у Львові. Лісу і води поруч. І можливості піти до міста поруч. Одразу собі уявляли, як там класно по набережній роверами їздити. Несподіванкою стала проблема смогу у Кракові, це, звісно, жесть. 

Ото й усі фото. Більше ми не робили, не хотілось та й погода була не до того. Siedlisko - рідне село моєї бабусі. Книжку знайшла на затишній книжковій поличці в ресторані "Morela", де ми вечеряли. 

Дуже рекомендую ресторан "Pod Wawelem". Особливо батькам з дітками, там зроблено все для того, щоб вам там було затишно і зручно. Жива музика і дуже жива атмосфера, одразу нагадалась книжка "Як я обслуговував англійського короля". Кухня дуже така польська :-) багато м'яса і великі порції. То геть не моє, але мені там дуже сподобалось.

А ще дуже вдячна Тоні, що пішла з нами в Теско. Бо ми його зацінили і тепер шкодуємо, що купили так мало, щонайменше гранат треба було брати більше, бо ті дві, що купили, вже і з'їли. І Jogobella - ще той ням-ням.

Мораль цієї байки - мандруйте! З дітьми і без. Пішки, машиною і чим можете. І ставтеся до всього з легкістю. Діти, до речі, були вибавлені бабусями, дідусем, дядьками і тітками, і були би геть не проти, якби наша мандрівка протривала довше. 

Війна, яка змінила Рондо

Цю книжку ми купили з Тарасом для себе - просто взявши до рук вже не змогли покласти її назад. Бо на відміну від попередньої книжки Аграфки "Зірки і макові зернята" вона до нас промовляє. Не наважились взяти друзям на подарунок і не були певні, чи Любко до неї доріс. Просто поклали на комод. А далі вона опинилася в синових руках, і він не просто уважно послухав текст від початку до кінця, розпитав про всілякі деталі, а ще раз проглянув сам ілюстрації, і два дні носив її при собі. 

Бо вона таки особлива. Дуже цілісна - текст та ілюстрації доповнюють одне одного та є цілком самодостатніми. Зрештою це навіть важко назвати ілюстраціями, бо це візуальний сторітелінг, багатоповерховий як романи Умберто Еко. До речі, Аграфчину "Ріпку" Любко теж дуже любить. 

Зрештою, погляньте самі

Мрачновато для дитини? Я теж так думала. Але Любко показав, що це не так. Діти живуть у сучасному контексті, і я не думаю, що доречніше їх ростити на радянських мультиках. Насправді, книжка дуже справжня. Чесна. І наповнена любов'ю. Мешканці міста перемагають війну. Та вона не минає безслідно. Вона лишає слід у місті, вона лишає сліди на їхніх тілах та у серцях. 

Натрапили на гарне про цю книжку від Мірки Клос:

"Людина, яка вміє думати, все розуміє. Людина, що вміє любити, все відчуває.

Дуже раджу мати цю книгу в себе. Тут немає політики, однак книга вміщає в собі весь рік, що минув, з усіма його чарами і розпачем.

Треба крутити своє коліщатко. Треба полоти бур’яни. Не лише зовнішні, а й внутрішні. Найперше, це прополоти голову, бо найдивовижніша здатність людини — це вміти думати"

То ж вчіть своїх дітей любити і думати. І насамперед вчіться цьому самі. Бо шлях цей довгий. 

Перша міні-мандрівочка нового року відбулась. Страдч. Крига і пухнаті котики. І мої страждання фотографа без фотоапарата. Це було дуже гарно.

Принцесі Меланії 2 рочки

Жінка в хутрах

Моя Жінка. і неймовірне дівчатко. всього лише два. цілих два роки. Кожен день і кожну ніч поруч. Ображайко і реготулька. Моя доня. Найрідніша. Найніжніша. Найбешкетніша. Молюся про Твоє щастя.

Як я підсіла на серіал :-)

Серіалів я не дивлюсь. Я правильна дівчинка : читаю книжки і дивлюсь артхаусні фільми, гиги))) Но тут я попала. 

"Викличте акушерку" - то моя любов останніх днів. "Call the mildwife" - британський серіал, в основу якого лягли спогади акушерки Дженніфер Лі, описані в книгах-бестселерах Дженніфер Уорф. Події розгортаються в 50-х роках, в найбіднішому і найгустонаселенішому районі Лондона Іст-Енді. Акушерки живуть у монастирі Ноннатус, де разом зі сестрами опікуються жінками, породіллями, малюками та старшими людьми.

Сьогодні планую подивитись останню серію 2-го сезону. Ото шукали картинки і виявила, що є ще третій :-) Два сезони - то 15 серій по годинці, в кожній є пологи, вагітні жінки, малюки, сестрички, любов у всіх своїх проявах, симпатична головна героїня і гарний і легкий гумор.
Може він троха і засолодкий, як "Енн", але ж усе залежить від кута зору, еге ж?
п.с. одяг санітарок відтворено достовірно. Переглядала старі фото в мережі. І мені дуже подобається дивитись на зачіски і одяг тих часів.

А завтра святвечір

Цей блог я собі задумувала для того, аби записувати гарні і приємні моменти, вести щоденничок про діток, ну і, звісно, писати про улюблене - книжки і трішечки про фільми. Я, загалом, стараюся зосереджуватися на хорошому - на "наполовину повному" а не навпаки. Зрештою, з часом неприємні моменти забуваються і згладжуються. 

То ж зовсім не хочу, аби мами, які читають мої записи думали, що ми тільки те і робимо, що майструємо, мандруємо і читаємо, аби порівнювали себе зі мною, і, Борони Боже, відчували себе гіршими. Взагалі, порівнювати себе з кимось - гибла справа, навіть, коли в порівняння може видаватись, що ми виграєм :-) Порівнювати потрібно себе із собою, бо кожна неповторна і чудова. 

То ж поза кадром і моїми блогівськими записами зазвичай залишаються соплі, вої, сльози, нерви і докори сумління. Бо як без них? Діти хворіють, діти втомлюються, плачуть, сваряться, миряться, знову сваряться і знову миряться, цілуються-обіймаються і лупляться. Я докоряю собі, що десь не допрацьовую, десь лінуюся, що роблю замало, що недостатньо спокійна, всміхнена, лагідна. Я нервуюся, бо втомлююсь, бо хочу на концерт, бо хочу погуляти, потриндіти, не нести на руках, не читати (повторювати, ремонтувати, підбирати, витирати) вдесяте те саме, бо хочу сукеночку і сережки і мати все в носі. 

То ж блог - це таке собі дзеркальце під ніс, аби нагадати скільки маю всього прекрасного і неповторного. Що воно проминає. Що воно залишається. Що слід радіти. Любити. Бога, Себе, Чоловіка, Дітей. Бути Вдячною. 

Отаке. А завтра святвечір. І народження Дитятка. І ще одна нагода прожити ще один день разом в любові. З усіма її складностями і непростостями. 

Різдвяна зірка змайстрована Тариком з Любком з миколаївської  (подарованої Миколаєм) глини

Останній день року 2014

На 31 грудня ми собі запланували такий насичений день, що натомившись, всі мирно позасинали і не чекали 12 години :-) Вранці поприбирали хатку і поїхали на санчата в Стрийський парк. Чи не вперше за цю зиму (може і востаннє, зважаючи на досвід попередньої :-)) було сніжно, сонячно і морозяно. Лягали густі сині тіні. Зустріли знайомих, які нам і зробили спільне фото. 

Пообідали в нашій улюбленій їдальні УКУ. Любко подивившись на креслення храму, що висіло на стіні, і порівнявши з недобудованим за вікном, підсумував, що ще мають добудувати одну вежу. Вже вміє читати креслення ) Меласька наминала третю порцію рибки в своєму улюбленому кріслі.

Потім ми помандрували до центру. Зайшли  в улюблені "Іконарт та "Зелену канапу" на Різдвяні виставки та на виставку оригіналів ілюстрацій до дитячих книжок в галереї Боумена. Купили цукерочок та свічки. А вдома  ввечері напекли імбирних пряничків, які хлопці розмалювали, доки ми з Меланкою купалися.