Зі мною коїться щось дивне. Внутрішній нелад, внутрішній розлад. Казка не тримається купи, часом позлітка десь задреться і оголюється уся неприкрита болючість світу. Я наївна? Я самолюбна? Я лінива? Я не знаю. Я просто хотіла з'їсти тістечка у "Вероніці". З'їсти тістечко у найкращій цукерні, бо надивилась вночі на всілякі кулінарні красоти і закортіло чогось такого спробувати. Бо не можу спати вночі, а потім довго сплю вранці. Бо мене постійно мучить совість, що роблю щось не те, думаю не так, і взагалі є не такою як треба. Тому мені хоч і приємно але некомфортно чути компліменти про те, яка я ах-ах, бо це наче не про мене, не про ту мене, яку я знаю. Бо на сході триває війна, бо там є батьки діток, яких я знаю, та навіть якби й не знала. Бо я не знаю, що маю відповідати Любкові, коли він питає мене про фото Гурняка на станиці і запалену біля нього свічку. Бо я не хочу про це говорити. Бо про це важко говорити. Боляче. І мучить сумління. Що щось роблю не так, що маю робити більше, що не маю права витрачати гроші на себе, на свої забаганки. І постійно намагаюсь визначити - що з того забаганки. А воно як з якого боку глянути. Бо купити троха одягу на хенді чи комісі - то забаганка? А хотіти купити гарний одяг для дитини - це погано? І що то таке те добре і погано? Вічне запитання. Важко утриматись себе від порівняння з іншими. Але то ні до чого. Треба по совісті чинити. А я вже геть заплуталась і втомилась. І жалію себе, від чого ще більше гидко.
Господи, доки ще триватиме ця жахлива війна? Я виявилась слабкою. Намагаюся не вірити в те, що це все правда. Наче і вірю, хоча лишаю собі шпаринку для невірства, наче це все не тут і не тепер, наче воно мене ніколи не торкнеться. Хоча плачу. Хоча всередині все постійно перевертається. Я просто боюсь. Боюсь повірити. Прийняти. В мене взагалі проблеми з прийняттям. Тепер ще й дійсності) Посміхнуло. Добре, що почуття гумору виручає. Хоч мама каже, що того почуття в мене не дуже багато. А вона вміє сміятися. Заразно, що всі довкола посміхаються, і вона тоді стає моєю ровесницею, а, може, й молодшою. І тато тоді дивиться на неї так, що я за них спокійна.