Сьогодні  сніжинки так гарно кружляли у світлі ліхтарів, Любко в дорозі заснув у мене на руках, сонного винесла його з маршрутки, і перше, що він побачив, розплющивши очі, був сніг і м'яко освітлена площа біля короля Данила - і його погляд був таким захопленим. Син любить гуляти в місті, от нещодавно просив, аби ми туди пішли, зупиняється біля кожної вітрини, усе розпитує, усе йому цікаво. А мені так подобається дивитись на місто трішки його очима і дарувати йому місто і казку. Ото сьогодні сидів він і малював поруч Миколи Берези, який читав казку про лист до Миколая. А Любко розповідав про море, і про те, що хоче саночки, і має Меланочку (це відповідь на запитання, чи в нього є друзі) і малював корабля на відкриточці для бабусі. Сиділа на підвіконні і раділа за нього, за себе, і ніяковіла від того, що для мене актори Курбаса - то наче люди з іншої планети, і водночас розуміла, що ніяковіти то по-дурному, а одначе по-іншому не виходило. А по дорозі назад він їв булочку і пив сочок, сидячи в мене на колінах, і ми розмовляли про все на світі. І я відчувала себе щасливою, що так легко і хороше дарувати радість.

А коли ми прийшли, то до нас вибігла щаслива викупана Меланка, цілувала Любка, бо скучила, разом вони наминали зернята граната. А потім в ліжку співала їм колискові, тримаючи Любкову долоню в своїй, годуючи Меланку, наслухаючи посопування трьох носиків. Найрідніших. Найкоханіших. Музика :-)

(фото Олени Лендел)