Велико Тарново. Місто безпритульних котів і графіті, місто-в-горах.

Болгарія - країна сюрпризів. "Це вам не Швейцарія" - сказав капітан нашого човна, виправдовуючись за рибалок, які ловили рибу в забороненій заповідній зоні. І добре, а шо?Європою тут пахне на дорогах, які поза сумнівом кращі як у нас. А так добре знайомий душок совку важко витравити за такий невеликий проміжок часу. За той проміжок все ж встигло вирости нове покоління, яке малює чудові графіті у колишній столиці Болгарії, місті, схожому на гніздо в горах, де вулички одна понад одною, з одного боку будинок може має три а  з другого чотирнадцять поверхів (це екстремальний варіант але є і таке). 

Щось має спільного з Кам"янцем - щонайменше фортецю у закруті річки. Серед сучасних виконаних в темних кольорах розписів відбудованого храму Меланка почувалась геть як удома, танцювала і випробовувала відлуння.

Мандри з дітьми вносять свої корективи. Обідню пору краще проспати в готелі. Щоразу доводиться зупинятися і пристосовувати свою ходу до темпу дітей або ж носити гавриків на руках, чого вони не завжди хочуть. Вночі теж не полазиш містом, хоч так хочеться… А ще треба регулярно їсти, інакше доведеться слухати голодне ниття. Ми були готовими до всього цього, але спогади мандрів удвох і розуміння, що можливо більше в цьому місце не доведеться побувати, зманювали дещо інакшими перспективами проведення нашого дня. То ж доводиться шукати консенсусу. От приміром, ми побували у мультимедійному історичному музеї, що знаходився неподалік фортеці і нашого готелю, де Любкові дуже сподобалось. Пробіглись довколишніми вуличками, де біля кожного будиночку по кілька вуличних  котів, на утримання яких тут старанно збирають кошти, врешті купили подарунки, що теж виявилось нелегкою справою з огляду на дітей. Поїли в чи не найкращому ресторані старого міста (справді смачно). В старій частині багато покинутих будинків. Це місце пенсіонерів і котів. Ремонту ні, лише реставрація J То й простору для молодого життя залишається небагато. Молодь у нових кварталах, в які мені дуже праглося потрапити, однак вже ніяк не було змоги. Заінтригували оголошення про безкоштовні екскурсії кожного дня о шостій, які обіцяли показати живе пульсуюче місто. Ми ж бо споглядали лише декорації для туристів, однак за той час, який ми виділили перед дорогою більшого собі дозволити не могли.

 Нехай буде таким наше перше знайомство. За містом є ще чарівні водоспади і річечка проміж гір зі старими підвісними мостиками. Вранці ми виїхали ще до схід сонці, то ж навіть обриси гір губились в темряві. Попереду два кордони, Румунія, яку я геть не помітила по дорозі до Болгарії.

Останній день наших літніх мандрів, які завершились восени, ми зустріли у Галичі. Пахло нагрітими яблуками, мукали корови, місцевий дядько з пораненням повернувся з-під Слов’янська і показував на фото свого коня, розповідав про внука. Тарик подивлявся жезлу Митрополита Андрея, який можна оглянути в тутешньому музеї в митрополичих палатах. Мені хотілось залишитись тут доки тепло, доки можна харчуватись усіма цими яблуками, грушами, горіхами, що самі падають до рук. Мені хотілось аби подорож тривала, аби ми отак завше були вчотирьох, і ці теплі золотисті ниточки проміж нами. 

  

Фрідом !!!