В мене був жахливий приступ жалощів до себе. Жахливий тим, що навіть знаючи, що не варто псути собі (а разом з тим і людям поруч) життя, ніц не могла з тим вдіяти. З того всього я переглянула три (!) кінофільми з позначкою "для сімейного перегляду про любов". В школі я обкладалась журналами і залазила під коц. Журнали тепер на мене мають хіба блювотно-нудотну дію. А от фільми ще підходять. 

Сьогодні аби геть зцілитись взяла листування Забужко-Шевельов. 

"Східний вітер" - гарна історія по бунтарську дівчину-підлітку і такого ж коня. Ну і всілякі там родинно-сімейні перипетії на фоні. Два інші фільми дуже схожі. Один про маму і доньку, які помінялись тілами для того, щоб порозумітись, а другий про чоловіка-невдаху (на його власний погляд), якому знову стає 17, він йде в школу, де вчаться його діти. Все так чудово-різнокольорово, і в кінці геппі енд.

А якщо говорити про справжнє, то в п'ятницю ввечері подивилась фільм Бернардо Бертолуччі "The sheltering sky". Неймовірно гарне кіно. І геть незрозуміле. Можна крутити в різні боки і думати, що завгодно, залежно від свого досвіду і куту зору. Ось таке приблизно в мене буває відчуття і в реальному житті.