Любко нас з Тариком переплюнув: намалював вже дві писанки, а ми лише по одненькій. Тарик - індіанську багатоповерхівку, а я - писанку для чайників. 

Образ чайничка мене останнім часом переслідував, доки не втілила його на писанці. Уявляла себе високим таким чайничком: через широку кришечку вливається у мене Божа любов, а через тоненький носик виливається у світ. Ось така неспівмірність.  

Сьогодні Любко розповів свій сон: снилось йому, що йде він по горах, а гори у воді і піщані, і сиплються йому з-під ніг... Отаке-то.

Ото нещодавно мені думалось про чи то вміння чи то дар деяких людей нести своєю присутністю радість, коли інші ледь знайомі чи геть не знайомі не почуваються в їхній присутності незручно чи недоречно, недоладно чи ще якось недо. Захотілось теж такою бути. Так вміти.