Мені страшенно важко написати в електронній формі довгого дописа, хоч бери і пиши на папері, а потім перенось то сюди. Всі думки тікають і розбігаються.

Крім того, часу на те, щоб сісти і зосередитись, зараз дуже поменшало. Він зараз увесь для дітисьок. Тому неймовірно тішуся тому, що ходжу на йогу. По дорозі назад маю троха часу на читання. Хоча навіть на йозі важко відключити голову від домашніх справ. Для натхнення на свою щоденну працю читаю жж Мірти Гроффман. Поповнюю свої ресурси любові і терпіння, прощення собі. Вибір любові - найголовніше рішення. Залежне від дня, я можу часом кілька а часом і десятки разів казати собі "я не можу, я погана мама, в мене нічого не виходить" але після того одразу ж збиратись і заперечувати "Бог зробив мене мамою, він дав мені цих дітей, я найкраща мама для них, і я все зможу". Це як багато разів падати і підніматися, падати і підніматися. Кожного разу знаходити в собі сили, аби посміхнутися, не розгніватися, помічати малюнок, а не розквацяні фарби довкола, тішитись тим, що Меланка їсть ложкою, а не перейматись, що майже увесь борщ опиняється де завгодно але не в Меланці: на Меланці, на підлозі, на столі, на мені :-) Кожен день - то маленький виклик собі. І ці уроки любові даються мені нелегко. Напевно, мені легше було в вивчити іноземну мову чи зорганізувати акцію. 

Нещодавно Тарик розповідав в книгарні "Є" про кохаузінг. Ця ідея залишається для нас дуже привабливою. Однак ми зрозуміли, що маємо високі вихідні позиції, так би мовити, і відповідно, високі вимоги. Мені останнім часом страшенно мріється про сад, про дерева, посаджені нами, за ростом яких спостерігаєш з року в рік. Львів - це місто, яке тримає. Від нього важко відмовитись, до нього хочеться повертатись. Водночас мені мріється про життя не на третьому поверсі, коли можна будь-коли вийти в двір, про майстерню на подвір'ї, про людей поруч, про багато дітей своїх і чужих, які можуть собі вільно бігати. Ідея дозріває як яблуко.